Вашингтон веде переговори з припущенням, що тиск на Іран за кілька тижнів суттєво ослабив його позиції, змусивши до серйозних поступок. Проте Тегеран сприймає ситуацію інакше: він витримав удари, зберіг свої ядерні можливості, контролює Ормузьку протоку і демонструє здатність діяти на декількох фронтах одночасно. З іранської точки зору, це не свідчення поразки, а скоріше ознака виживання, яке вимагає закріплення досягнутого.
Основною причиною невдачі є конфлікт у сприйнятті: американська сторона вважає, що тиск має призвести до поступок, в той час як Іран бачить себе в сильній позиції. Коли дві сторони мають такі різні уявлення про власні сили, досягнення угоди стає практично неможливим.
Основні питання, які викликають суперечності між сторонами, полягають у наступному:
-
Ядерна програма. США вимагали повного припинення збагачення урану і ліквідації запасів. Іран, у свою чергу, відмовляється вести переговори з приводу права на збагачення, вважаючи це питанням свого суверенітету.
-
Контроль над Ормузькою протокою. Американська сторона наполягала на забезпеченні безумовного проходу для комерційного судноплавства, проте Іран готовий допустити тільки координований прохід через свої збройні сили, залишаючи за собою право контролю та зборів, що суттєво відрізняється від американських потреб.
-
Баллістичні ракети. США включили в перемовини вимогу обмежити ракетну програму Ірану, в той час як Тегеран вважає її критично важливим елементом своєї оборонної стратегії.
Усі три питання для Ірану є червоними лініями, що суттєво ускладнює перемовини, на відміну від попередніх раундів.
Вашингтон має кілька шляхів розвитку подій, кожен з яких несе в собі ризики:
- Відновлені переговори без зміни умов можуть привести до повторення минулих невдач.
- Завершення конфронтації без угоди може створити враження слабкості американської позиції.
- Військова ескалація є найбільш ризикованим варіантом, оскільки може призвести до розширення конфлікту, що зашкодить інтересам США та їх союзників.
Щодо блоку ОМП, президент Трамп діляться своїми ідеями, однак аналогії з Венесуелою є некоректними. Іран має значні військові можливості, контролюючи стратегічні ділянки, що не було характерно для Венесуели.
Існує також п’ятий варіант: прийняти нову реальність та шукати угоду, яка легітимізує частину іранських досягнень в обмін на обмежені поступки. Це вимагає більш реалістичного підходу до тиску.
У ситуації з Венсом, який знаходиться між вірністю Трампу та своєю репутацією, він може опинитися в невигідному становищі. Якщо Трамп ескалює конфлікт, Венс матиме рацію в своїх побоюваннях, проте залишиться асоційованим з провальною політикою. Якщо шукаються угоди, то коментарі Венса можуть поставити під загрозу його позицію. Тільки в разі несподіваних поступок з іранського боку його ситуація покращиться, але це малоймовірно.
