Прийняття цього правопису стало важливим етапом у кодифікації української мови, синхронізуючи різні письмові традиції з Наддніпрянщини та заходу країни. Воно відобразило складні культурні та політичні процеси в Україні ХХ століття, чия спадщина продовжує залишатися актуальною, ведучи до жвавих обговорень серед сучасних лінгвістів.
Походження Харківського правопису
Харківський правопис виник в умовах політики “українізації”, яку впроваджувала радянська влада в 1920-х роках в рамках стратегії “коренізації”, спрямованої на розвиток національних мов і культур у республіках СРСР. Це означало активне впровадження української мови в освіті, літературі, пресі та державному управлінні.
У 1925 році Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила рішення про створення Державної правописної комісії під керівництвом наркома освіти Олександра Шумського. Комісію складали провідні мовознавці та письменники, такі як Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Григорій Голоскевич, Микола Хвильовий, Сергій Єфремов та інші. Важливо, що до роботи залучили також представників заходу країни, що забезпечило соборність правопису.
Кульмінацією цього процесу стала конференція, що відбулася у 1927 році в Харкові, який тоді був столицею УСРР. Проєкт правопису був опублікований для обговорення в 1926 році, а після доопрацювань вже 6 вересня 1928 року його затвердили за підписом Миколи Скрипника.
У 1929 році мовознавець Григорій Голоскевич опублікував “Український правописний словник”, який увібрав близько 40 тисяч слів і став практичним втіленням правопису, відомим в діаспорі як “правопис Голоскевича”.
Харківський правопис був першим соборним правописом, що поєднав галицькі та наддніпрянські мовні традиції. Він зберігав українську букву “ґ”, вводив норми, що відображали живу українську мову, та сприяв формуванню єдиних літературних стандартів.
31 березня 1929 року його затвердила Українська академія наук, а 29 травня того ж року – Наукове товариство імені Шевченка, що підтверджує його загальноукраїнську значимість.
“Цей правопис об’єднував мовні традиції обох частин України, незважаючи на те, що західні області на той час були в складі інших держав. У розробці правопису брали участь визначні філологи та письменники, що було важливим для впровадження української мови в освітній процес. Тож правопис 1928 року створювався з урахуванням мововжитку всіх носіїв української літературної мови, а його соборність стала ключовим чинником”, – пояснює голова мовознавчої секції Харківського історико-філологічного товариства.
Заміна Харківського правопису та поширення “російського” правопису
Проте офіційне існування Харківського правопису виявилося коротким. У 1933 році, на тлі сталінських репресій, радянська влада оголосила “скрипниківку” “націоналістичною” і такою, що нібито штучно відриває українську мову від російської.
Цей крок став частиною більшої політики згортання українізації й жорстокої русифікації. Керівництво Радянського Союзу прагнуло до централізації влади та запобігання розвитку інакодумства, формуючи “радянську людину”, яка повинна була спілкуватися лише російською.
У 1933 році правописна комісія під керівництвом Андрія Хвилі, якого згодом розстріляли, переглянула “скрипниківку”, вилучивши букву “ґ” та максимально адаптувавши українську мову до російської. Це включало зміни в написанні іншомовних слів, щоб вони співпадали з російською орфографією та скасування морфологічних і синтаксичних особливостей, які характеризували українську мову.
Багато мовознавців і письменників, які брали участь у створенні Харківського правопису, стали жертвами репресій. Серед них Агатангел Кримський, Олена Курило, Микола Хвильовий та багато інших, які стали символом української культурної трагедії, відомої під назвою “розстріляне відродження”. Міністр освіти Скрипник також зазнав критики, що призвело до його самогубства.
У 1937 році в газеті “Правда” з’явилася стаття, що закликала до подальшої адаптації української мови до російської, а політбюро ухвалило постанову про перегляд словників та вилучення “польських і інших іноземних слів” на користь російських аналогів.
Переміщення Харківського правопису
Після скасування в УСРР Харківський правопис зберігся в українській діаспорі, особливо в Північній Америці та Західній Європі. Наприклад, старий український часопис “Свобода”, який виходить у США, досі використовує “скрипниківку”. А також її дотримуються сучасні українські автори та мовознавці.
У діаспорі “скрипниківка” стала символом збереження української ідентичності та спротиву русифікації.
Після проголошення незалежності України в 1991 році почалися обговорення щодо відновлення Харківського правопису. Прихильники “скрипниківки” вважають, що її норми краще відображають фонетичні та морфологічні особливості української мови. Однак повернення до “скрипниківки” викликало суперечки через її складнощі для сучасних мовців, адже слід знайти компроміс між історичною автентичністю та актуальними потребами.
Сучасний правопис як компроміс
Остання редакція українського правопису, затверджена у 2019 році, стала спробою знайти баланс між традиціями Харківського правопису та сучасними мовними реаліями. Вона частково повертає норми “скрипниківки”, зокрема:
- Відновлення букви “ґ” для позначення проривного звуку [ɡ] (наприклад, у словах “ґанок”, “ґудзик”);
- Часткове повернення написання іншомовних слів ближче до їхнього звучання, як це було в “скрипниківці”;
- Активне введення фемінітивів (наприклад, “письменниця”, “директорка”);
- Допускається використання паралельних форм, що дозволяє поєднувати норми “скрипниківки” з радянськими;
- Дозволені слова на -И, що раніше “заборонялися”;
- Та інші зміни, пов’язані з граматикою і написанням.
При цьому правопис 2019 року не є повним поверненням до “скрипниківки”, оскільки зберігає деякі радянські норми, щоб уникнути кардинальних змін, які могли б ускладнити адаптацію для сучасних користувачів української мови.
