Претензій до європейських країн у мене, якщо чесно, не так уже й багато. Якщо обіцяти реформи на 100%, а здійснювати їх на 9%, то це призведе до того, що рівень готовності з обох сторін буде відповідним.
В Україні є приклади країн, які стали повноправними членами ЄС, але й досі не можуть визначитися зі своїми інституціями, геополітичними напрямками чи навіть з питаннями демократії — це стосується майже всього східного флангу ЄС.
Чи позитивно це вплине на Україну? Впевнений, що ні.
Новий “символічний” статус може виявитися зручним для всіх учасників. Для української влади це стане приводом оголосити про повну перемогу, підкресливши, що вступ відбудеться у 2027 році, а проблеми залишать на другий план. А для Європейського Союзу це означатиме можливість отримувати вигоди від співпраці з Україною без значних ризиків, а також переключитися на інші потенційні країни-кандидати, які демонструють кращі результати.
Що ж сподівається отримати населення? Можливо, “символічний” статус і “розширені можливості”. Можливо, навіть новий дизайн документів, аби відзначити нашу сміливість.
Це схоже на ситуацію, коли дитині купують формений одяг поліцейського — вона прагне виглядати зрілою, хоча ще не готова до справжніх випробувань і повноважень.
Чи варто це всього, чим українці жертвують кожен день? На це питання кожен повинен знайти відповідь самостійно.
Я б хотів помилятись і почути аргументи, чому це рішення є позитивним, крім банального: “треба рухатися далі”.
Сподіваюся, з’являться глибші аналізи від фахівців, які краще розуміються у євроінтеграції, і я з радістю їх прочитаю. Але на даний момент мій настрій не є надто оптимістичним.
