Замість ідеологічної ізоляції реалізується концепція “економічної блокади передплатою“: підтримай санкції — отримай торгові пільги.
Ця стратегія може виявитися недовготривалою, оскільки, на відміну від СРСР, Китай не сприймається як цивілізаційна загроза — він виступає постачальником товарів і послуг, наддає кредити. Це пояснює, чому Пекін намагається діяти проактивно: залучити союзників, використати невдоволення європейських бізнесменів та мобілізувати країни Південно-Східної Азії.
Мова вже не йде про класичну торгову війну. Наразі ми спостерігаємо спроби США перезапустити глобальну архітектуру постачання і залежності, виключаючи з неї Китай.
З урахуванням масштабів економічної взаємодії, це буде хірургічна процедура без анестезії: розрив виробничих ланцюгів, витіснення інвестиційних зв’язків, створення нових виробництв у дружніх юрисдикціях, активізація спецслужб для виконання економічних цілей.
Те, що ще десять років тому здавалося параноєю, тепер стало відкритою доктриною.
Які наслідки для інших країн?
По-перше, більшість держав зустрінеться з вибором між двома економічними системами — китайською (масштабною і швидкою, але вимагає лояльності) та американською (дорожчою і політизованою, але все ще відкриває доступ до капіталів і забезпечення).
По-друге, всі регіональні конфлікти потраплять у цю економічну поляризацію: від Тайваню до Арктики.
Китай уже розпочав формувати власну торгову коаліцію БРІКС, і якщо йому вдасться зберегти єдність з Іраном, Росією і частиною Африки, то США отримають альтернативний центр світової економіки, який не можна просто виключити з міжнародних фінансових систем.
По-третє, ризики прямих зіткнень зростають. Економічний тиск може бути сприйнятий в Пекіні як акт агресії. Якщо Вашингтон продовжить збільшувати військову присутність у Південнокитайському морі, а Сі Цзіньпін буде посилювати тиск на союзників США, сценарій локального конфлікту стане реальністю.
