Ситуація, яка виникла після багатьох років спроб запобігти війнам і воєнним злочинам, знову стала актуальною. Слова “ніколи знову” тепер звучать іронічно, адже ми знову стикаємося з ними.
Отже, важливо точно називати і розуміти події, що відбуваються сьогодні.
19 лютого 2014 року — день, який мав би стати знаковим. Ця дата ознаменувала початок Війни за Незалежність України, що закріплено в законодавстві. Проте, на найвищих рівнях, її все ще не помічають.
Натомість 24 лютого завжди вважається “днем початку війни”. Ведеться рахунок днів повномасштабного вторгнення. Але це не лише неточність у хронології. Це помилковий погляд, який у війні може дорого коштувати.
Розуміння війни — це важливий ресурс. Воно окреслює, де ми знаходимося, куди прямуємо і якою може бути наша перемога.
Наполеон казав, що для перемоги потрібно мати гроші. Хоча він сам програв свою головну війну і завершив життя в вигнанні. Отже, гроші — не єдине важливе. Серед інших ресурсів один із найважливіших — це сенс.
Варто зазначити: Специфікація всередині специфікації
Сьогодні сенс є об’єктом системної атаки.
В Україні все частіше чують фразу: “треба це припинити“. Іноді навіть уникнення терміна “війна” стає нормою. Проте, як саме “припинити” — не уточнюють. Але ця ідея “припинення” витісняє запитання “за що ми воюємо“. І це вже загроза.
Ми стаємо свідками атаки на сенс з боку Росії. Нас переконують, що війни не було б, якби Україна поступилася Кримом, Донбасом чи ще якимись територіями. Це хибне уявлення, адже мета Росії не в територіях, а в знищенні незалежності України.
Ми також спостерігаємо іншу атаку — від деяких західних політиків, які вважають цю війну “безглуздою” або запитують, “за що гинуть люди”. Коли війну позбавляють сенсу, легше пропонувати “завершення” за рахунок тих, хто обороняється.
Тому важливо зберігати ясність позиції.
Ми закріпили в законодавстві правильну назву — Війна за Незалежність України. Це не просто формулювання, а сенсова конструкція.
Вона пояснює, за що ми боремося — за нашу незалежність.
І пояснює, чому ворог бореться — щоб позбавити нас цієї незалежності.
Без цього усвідомлення можна загубитися у переговорах чи їх наслідуванні. Можна почати вірити, що якщо відмовитися від однієї території, війна зупиниться. Але як свідчить історія, поступки в агресивній війні лише підживлюють імперські амбіції, а не задовольняють їх.
Варто також зауважити: Це протистояння між добром і злом
Означення “війна за Незалежність України” вводить наш конфлікт у широкий контекст антиколоніальних рухів. Це критично важливо для спілкування зі світом — особливо з країнами Півдня. Вони добре розуміють мову антиколоніалізму, проте не завжди усвідомлюють реалії України. Іноді Україну представляють як “проксі Заходу”, а Росію — як сили, що протистоять “старим імперіям”. Це хибне уявлення, частково результат наших власних комунікаційних прорахунків.
Ми повинні чітко пояснити: автономія України як незалежної держави — це не лише питання українців. Це питання глобального порядку.
Крах України призведе до підриву основ, на яких базувався світ після останньої світової війни: непорушність кордонів, право народів на власне існування, і пріоритет міжнародного права над правом сили.
Наша незалежність не є випадковою. Це результат того, як ми реалізували себе як державу у світі, що визначив правила — про непорушність кордонів, право націй на існування, та права людини.
Коли ми говоримо про Війну за Незалежність України, слід усвідомлювати: це не тільки захист території, а й захист самої незалежності.
Саме з цього розуміння повинна виходити наша позиція — як в Україні, так і за її межами. Це стосується публічних виступів та міжнародних переговорів.
Бо без незалежності всі інші аспекти — комісіонні, формулювання, гарантії — втрачають значення.
Автор: Володимир В’ятрович, історик, народний депутат України.
