Очевидно, що захоплення, яке висловлює американський президент, супроводжується занепокоєнням щодо можливих наслідків для російського лідера Путіна, який може відреагувати на дії України. Це може ще більше ускладнити вже й без того складну ситуацію в контексті дипломатичного розв’язання конфлікту між росією та Україною, зокрема наростання побоювань щодо відновлення вогню на фронті.
Цей аналіз узгоджується зі словами Дональда Трампа, коли він коментував свою бесіду з президентом РФ. Трамп охарактеризував цю розмову як “доброчесну, але без шансів на швидке досягнення миру“, наголошуючи на рішучості Путіна у відповідь на українську бойову спецоперацію. У його реакції є очевидний конфлікт поглядів на ведення війни та можливі шляхи до її вирішення.
З одного боку, Трамп завжди акцентував на сили, підкреслюючи, що Україна не має достатніх ресурсів для противостояния російській агресії.
В його словах криється підtext, що українці мають враховувати умови, запропоновані під час переговорів між російськими і американськими представниками. Україна, з огляду на свої можливості, не може висувати свої вимоги щодо мирного врегулювання.
Важливо зазначити, що Путін категорично відмовлявся від пропозицій Трампа щодо припинення бойових дій, що вже тоді свідчило про безперспективність спроб досягти згоди. Під час численних раундів переговорів між російськими та американськими чиновниками так і не вдалося досягти реальних прогресів у погодженні умов для миру. Навіть коли почалися консультації в Стамбулі, російські учасники не визнали правомірності американської участі, що ще раз підтверджує недостатність довіри до таких ініціатив.
Водночас, навіть незважаючи на цю відсутність прогресу, Трамп далі дотримується думки, що може знайти спільну мову з Путіним. Він прагне утримати добросусідські відносини, готовий уникати тиску на Росію, заблокувавши запровадження нових санкцій. Цей підхід виглядає архаїчним, оскільки базується на стратегії, що використовувалася до початку війни в 2022 році.
Незалежно від того, які кроки робили західні політики для налагодження співробітництва з Росією, вони також вважали, що варто якомога менше провокувати агресора. Всі пам’ятають полеміку про обхідні маршрути для газу, які мали на меті зменшити залежність від України.
Наступні дні канцлерки Німеччини Ангели Меркель на посаді були присвячені переконанню американського президента не запроваджувати нові санкції проти “Північного потоку – 2”, незважаючи на прогнози, що його завершення може призвести до великої війни в Європі.
У цій ситуації українцям важко звинувачувати американців або європейців, адже й власні політики, як і громадськість, до лютого 2022 року також жили в умовах невиправданого оптимізму.
Варто згадати, як у 2019 році обіцянка знайти спільну мову з Путіним стала одним із ключових меседжів кампанії президента Зеленського, який вірив, що зустріч з російським колегою здатна закінчити конфлікт. Звісно, ця зустріч в Парижі не принесла бажаних результатів, проте в Києві цього не помітили, надаючи перевагу суб’єктивним сподіванням замість реальної підготовки до військових викликів.
На нинішньому етапі Трамп обирає аналогічний шлях, нехтуючи змінами, які відбулися у світі. Сьогодні вже очевидно, що домовитися з Путіним не видається можливим. Зі свого боку, Володимир Зеленський усвідомив помилки першого етапу свого президентства, і тепер відстоює інтереси країни, розуміючи, що неможливо досягти миру, не ослабивши агресора.
Фактом залишається те, що Трамп, хоча й з позитивним ставленням до українських дій, все ж не розуміє, що минулої дипломатичної політики недостатньо для справжнього прогресу. Важливо, щоб до емоційного захоплення додалося усвідомлення складної дійсності, в якій ми живемо.
Про автора: Віталій Портников, журналіст, лауреат Національної премії України ім. Шевченка.
Редакція може не поділяти думки авторів блогів.
