Хореографка і танцівниця Катерина Кузнецова поділилась своїми думками та переживаннями про материнство під час війни у танцювальному site-specific перформансі “Дрімота”. Цей жанр мистецтва передбачає, що артисти інтегрують свої роботи в конкретне середовище, і для свого перформансу Катерина обрала недобудований корабель-ресторан на Дніпрі, неподалік села Стайки, що на Київщині.
Глядачів, яких було до 15, організовано довезли до місця проведення події, а по завершенню повернули назад до Києва.
Близько шостої вечора ми прибули на узлісся біля Дніпра, де ловили рибу місцеві рибалки. Погода була холодніше звичайного для травня, проте дощ не падав. Перед нами поставав іржавий, недобудований корабель, який колись мав стати місцем радості, але тепер залишався лише свідком нездійснених мрій. Це символічне місце, обране Катериною для її перформансу, втілює надії та прагнення, що не збулася.
“Дрімота” досліджує тему неможливості материнства в умовах війни. Це більше ніж особистий досвід автора — це історія, яка продовжує розвиватися”, – йдеться в описі.
Я прийшла на перформанс з певним інтересом, проте не планувала занурюватись у емоції та переживання авторки. Моє материнство почалося ще до початку війни. 24 лютого 2022 року я вже була мамою, але несподівано для себе зрозуміла, що спостерігати “Дрімоту”, будучи матір’ю в Україні, виявилось болісно.
Катерина виконувала свою частину на верхній палубі корабля, а глядачі піднімались на неї, проходячи лабіринтом сітки, що повивала металеві опори. Тут, мов у неводі, заплутались думки про материнство різних українських жінок.
“Я не хочу, щоб мої діти знали, як звучать вибухи”; “Приводити дитину в цей жорстокий світ – велика відповідальність”; “Я б хотіла, щоб у мене не було досвіду війни. Але це не так, і я не хочу, щоб моя дитина пережила це”; “Я відчуваю тривогу за своїх дітей”.
Ці думки резонують в моїй свідомості вже більше трьох років. На палубі недобудованого корабля їх чутно у буквальному сенсі – вітер надуває папірці з цитатами, що прикріплені до сітки. Це думки, які стримують жінок в Україні від бажання стати матерями, і вони роблять мені боляче, адже я сама мама в умовах війни.
Простір режисерки постійно доповнює атмосферу “Дрімоти”. Під час перформансу можна почути далекі звуки вибухів, хоча це не військові навчання, а звук, що видають металеві конструкції під кроками людей.
На найвищій платформі Катерина починає рухатися під музику від композитора Олексія Шмурака, поволі закриваючи себе сіткою. Це може символізувати як прилиплі до неї думки і страхи, так і бажання відсторонитись, перечекати у своєму “сні”.
У певний момент Катерина спускається до глядачів та продовжує свій рух поруч із ними. Вона поступово вільна від страхів, які тягли її, з надривом звільняється з опутаного стану. Простір наповнюють звуки, у лісі співають птахи, а сонце пробивається крізь хмари, коли Катерина ділиться своєю історією, що відображає досвід тисяч українських жінок.
Режисерка заявила, що не прагнула зробити свій перформанс суто особистим. Він має універсальне значення для всіх жінок, які залишаються в Україні. Але інтимна природа викладу під час перформансу змусила мене відчути, що навіть присутність 15 глядачів може бути занадто великою для такого особистого зізнання.
