Богдан Завгородній нарешті повернувся з полону, після двох років і семи місяців у російській неволі. Лілія, його дружина, відчула неймовірну радість, отримавши довгоочікуване повідомлення: “Очікуйте на дзвінок від захисника найближчим часом”.
Коли Лілія дізналася цю новину, вона одразу ж зателефонувала своїй п’ятирічній доньці Поліні. Востаннє батько бачив свою доньку, коли їй було лише два роки. “Я завжди казала їй, що наш тато нас захищає, що він несе службу і обороняє нашу родину”, – пояснила Лілія.
Поряд із нею була мама Богдана, пані Любов. “Ми просто приїхали, сподіваючись почути щось. Він дуже довго залишався безвісти зниклим”, – поділилася жінка, зізнаючись, що боялася не дочекатися його повернення, адже пережили багато складних моментів.
Несподівано телефон Лілії задзвонив. “Думав, що повернусь на твій день народження”, – почувся знайомий голос. “Це найкращий подарунок”, – відповіла вона з усмішкою.
Невдовзі вони зустрінуться біля автобуса, і Лілія з мамою навіть зможуть обійняти Богдана. Після карантинних заходів чоловік зможе повернутися додому.
Лілія пізніше зізналася: “Він дуже змінився, став стрункішим. Але в його очах видно радість, адже він удома, поруч з рідними, і несе з собою підтримку”. Вона впевнена, що їхня родина подолає всі труднощі.
Тим часом інший щасливчик – пані Тетяна, з радістю повідомила, що її брат нарешті вільний після 628 днів полону. Його зникнення стало для сім’ї величезним стресом, але вони вчилися приймати навіть позитивні новини про його полон, адже важливо було знати, що він живий.
Тетяна отримала заповітне повідомлення, коли їхала до медичного закладу: “Ми почали кричати від щастя. Я завжди чула емоції інших людей у таких ситуаціях, та не думала, що так реагуватиму сама. Але ми не могли стримуватись”.
Зібравшися біля медзакладу, багато людей вже знали, кого й куди чекають. Одна з жінок, яка приїхала, була натхнена новий надією. “Я вже дочекалася”, – зізналася вона.
Цього дня пані Тетяна зустріла свого брата Дениса, який провів два роки у неволі. Вона відзначила, що чекала на нього ще з попереднього дня, але з болем згадала, що їхній тато не дожив до цієї радості, адже помер два місяці тому.
Біля медзакладу пані Наталія щойно отримала дзвінок від чоловіка Юрія, який також повернувся з двомісячного полону. Вона з величезною радістю ділилася своїми відчуттями: “Зранку я прокинулася з думкою, що сьогодні повинна обійняти свого чоловіка. І так і сталось”.
Наталія розповіла, що відчула, що обмін відбудеться саме цього дня. “Я знала, що він прийде. Він – мої крила, і я дуже рада, що вони повернулися додому”.
З Наталією приїхала її подруга Вікторія. Вона також чекала на свого чоловіка, який уже 23 місяці в полоні. Жінка з тривогою відповідала дітям на їхні запитання, чекаючи, коли тато повернеться до них.
На кожному обміні присутні тисячі людей, серед яких ті, хто знає, що їхні рідні в полоні, ті, хто сподівається побачити зниклих безвісти та навіть ті, хто продовжує вірити, незважаючи на слухи про загибель.
Сім’я, яка більше року чекала на Олександра, поділилася своїм болем: “Він числиться загиблим, але ми не віримо”, – сказала його теща, підкресливши, що і молодший син Олександра впевнений в його поверненні.
Коли щасливі обміни розпочалися, натовп радісно вітали звільнених. Деякі плакали від щастя, фотографувалися, інші бігли обніматися. Один з колишніх полонених промовляв, заспокоюючи рідних: “Не плачте. Чекайте, і ви обов’язково побачите своїх близьких”.
Натовп чекав на Ігоря Чеботарьова, який провів майже чотири роки в полоні. Його сестра Олена розповіла, що радість родини була відчутною: “Ми відчували, що цей день близький”.
Обмін тривав ще годину, але люди не розходилися, вони стояли біля медзакладу, сподіваючись на дива. Цього дня комусь пощастило, і всі залишалися з надією, що невдовзі кожен зможе обійняти своїх близьких.
5 і 6 березня відбулися два дні великого обміну – 500 українських військових та 2 цивільних повернулися додому. Від початку повномасштабних дій вдалося звільнити 6922 українців із російської неволі.
