Дехто з нас може сміятися з певних подій, та насправді не зрозуміло, з чого б братися до жартів. Адже протягом радянської епохи ми часто були свідками, як люди вчиняли відповідно до “лінії партії” — як серед чиновників, так і серед депутатів, а іноді й у самій масі. Суспільство приязно сприймало інформацію так, як її подавали мас-медіа.
Мільйони людей не усвідомлювали масштабів сталінських репресій, але раптом “прозріли” після тридцятьох років визнання правди в доповіді Хрущова. Червоний маршал Климент Ворошилов, який більшу частину свого політичного життя дотримувався сталінських ідей, на XX з’їзді партії став на бік доповіді проти культу особи. А на XXII з’їзді він вже каявся за свою роль у репресіях, а на XXIII — знову повернувся до колишніх поглядів, становлячи живу ікону для комуністів. Чи замислювався він хоч раз над цим? Схоже, що ні. Він йшов від одного ордену до іншого, подібно до своїх послідовників сьогодні.
Однак більшовики отримали владу через залякування та насильство, нав’язуючи свою точку зору переляканому суспільству. І нові “слуги народу” наразі прийшли у владу через волевиявлення українців на виборах. Цікаво, що мова йде не лише про Володимира Зеленського, а й про менш відомих депутатів, які потрапили до Ради головним чином через свої фото з популярними особами.
Це явище сприймалося як “оновлення парламентаризму”, хоча насправді це лише слова без обґрунтування.
Оновлення парламентаризму — це Польща, де до сейму приходять люди, які пройшли через випробування “Солідарності” і фотографувалися з Лехом Валенсою. Оновлення парламентаризму — це Україна 2014 року, коли виборці обирали тих, хто пройшов Майдан. Так, ці діячі були недосконалими і не зовсім готовими до законодавчої діяльності, але вони відкрито декларували свої політичні позиції і підтверджували їх своїми вчинками.
Вибір невідомих депутатів веде до того, що вони стають повністю залежними — чи від президента, чи від тих, хто гарантує їм продовження кар’єри в політиці. Це не має нічого спільного з парламентаризмом.
Заява, що сучасні проблеми виникли через війну, є нехтуванням реальністю. Ця криза розпочалася ще у 2019 році і може тривати безкінечно. Навіть якщо відбудуться нові вибори, це не змінить ситуацію, адже попередні вибори показали, що відповідальність виборців залишається на жахливо низькому рівні. Помилково вважати, що війна певним чином змінила цю відповідальність. Війна лише заморожує політичні процеси та не робить суспільство більш зрілим — вона, навпаки, лише посилює запити на “сильну руку”.
Те, що українці не сприймають демократію як відповідальність, підтверджується щоденною практикою. Наявність протестів меншості не звільняє від безвідповідальності більшості. У своїй поведінці “слуги народу” діють по логіці, враховуючи реальність суспільства, в якому живуть.
Ми з вами можемо залишитися в ролі маргіналів, які радіють проявам протесту меншості. Протест може запобігти падінню в прірву, але не гарантує перемоги на виборах.
Отже, я закликаю всіх, хто щиро переймається українською демократією, переглянути можливі сценарії після війни: усвідомити, що наша країна розглядає демократію швидше як процедуру, а не відповідальність. Це характерно для пострадянського простору. Важливо також усвідомлювати власну роль у суспільстві, здатність до змін і ризики, які можуть виникнути, якщо ви почнете нагадувати про справжній демократичний процес.
