Я вважаю, що члени української олімпійської команди повинні були б, у знак солідарності з позицією Владислава, відмовитися від участі у змаганнях або іншими способами публічно висловити підтримку вшануванню пам’яті спортсменів, загиблих від рук агресора.
Деякі спортсмени вже вдалися до таких кроків, наприклад, піднявши свої шоломи. Проте не всі вирішили це зробити.
Критики стверджували, що я не стежу за змаганнями, запевняючи, що в українських спортсменів є молоді таланти, які можуть досягти успіху, адже вони все життя тренувалися для цього.
У мене є можливість слідкувати за змаганнями, і я помітив, що цього разу українці мають обмежені шанси на медалі. Але можливість донести до світу наш біль була, і ми її втратили.
Війна — це суворий і прагматичний процес. Тільки ті, хто діє як єдина команда, можуть досягнути перемоги. Одні з нас захищають країну на передовій, інші, на жаль, лише «геройствують» у боротьбі з системою.
Зрозуміло, що здобуття медалей на Олімпіаді могло б суттєво вплинути на нашу боротьбу у війні. Адже війна триває не лише на фронті, а й у свідомості людей, це також інформаційна війна.
У 1972 році, коли терористи вбили 11 ізраїльських спортсменів, їхня команда вимагала зупинити Олімпіаду. Коли Міжнародний олімпійський комітет відмовився, вони знялись зі змагань. Це не єдине подібне ставлення в історії.
Олімпіада 1956 року стала першою, де мали місце політичні бойкоти. Нідерланди, Іспанія та Швейцарія відмовилися від участі на знак протесту проти радянського вторгнення в Угорщину.
Часто спортивні команди брали участь в змаганнях, але їхні офіційні делегації залишали Ігри або не прибували на них.
Цього разу подібного не сталося, і це також є помилкою.
